У одному містечку жив хлопчик на ім’я Давид. Неподалік від його дому росло величезне старе дерево. Воно стояло на краю поля — криве, місцями сухе, але щоразу навесні пускало молоді зелені листочки.

Місцеві діти сміялися з дерева:
— Подивіться, яке воно старе й потворне! Ні нормальної тіні, ні плодів!

Тільки Давид любив приходити до нього. Він сідав поруч, торкався кори й казав:
— Ти мені подобаєшся. Не знаю чому. Просто з тобою добре.

Рік за роком хлопчик дорослішав: став юнаком, а потім — дорослим чоловіком. А дерево все стояло на своєму місці: взимку — голе, навесні — зелене.

Якось на село обрушився сильний ураган. Багато молодих дерев було зламано, дахи знесено, комори зруйновано.

Коли все вщухло, Давид вийшов надвір і побачив: старе криве дерево стоїть неушкоджене.

Він підійшов, сів біля його коріння, як у дитинстві, й усміхнувся:
— Тебе врятувало коріння, правда ж? Воно не дуже гарне. Але зате — глибоке.

Ось так і в житті: перемагає не завжди найвищий чи найсильніший. Перемагає той, у кого є коріння — віра, доброта, стійкість. Навіть якщо їх не видно.