Часто ми намагаємось впоратися з проблемою мовчки: подумати, переосмислити, відкласти, наче «само пройде». Але є одна суттєва деталь — біль, який не має слова, залишається замкненим усередині.
Коли ми мовчимо про те, що болить, проблема стає ніби тінню: вона поруч, впливає на рішення, на настрій, на стосунки, але залишається невидимою. Її неможливо змінити чи відпустити, бо ми ще не дали їй форми.
Проговорення — це не просто «розповідати». Це процес, коли досвід отримує голос і стає конкретним. У словах він вже не хаотичний, а має структуру. Саме в моменті озвучення народжується ясність:
▪︎ми бачимо, де закінчується минуле і починається теперішнє,
▪︎відчуваємо, що є наше, а що нав’язане іншими,
▪︎починаємо розрізняти справжні потреби від страхів.
Без слів психіка часто лишається в «замороженому стані». А слова — це рух. Це крок назовні, до іншої людини і до себе справжнього.
Іноді проговорити важко. Може здаватися, що це «занадто боляче» або «ніхто не зрозуміє». Але саме тоді слова стають дверима, крізь які ми нарешті виходимо з кола внутрішнього повторення.
Бо проблему не можна вирішити там, де вона схована у мовчанні. Вона стає легшою лише тоді, коли отримує простір бути висловленою і почутою.
джерело: InstitutPsihoterapiiResurs