З віком звикаєш до досить вузького кола людей, яких вважаєш своєю зграєю.
З кимось вас пов’язують нитки спільної пам’яті, пройдених доріг, випадлих молочних зубів.
З іншими — радість знати одне одного ще за почерком, за партою, за кривим росчерком у зошиті в клітинку, де поля — під лінійку, а мрії — під копірку; і мине ще багато років, перш ніж вас рознесе в різні боки, але ви все одно залишитесь тими, ким були «до» — живими, смішними, ніжними, безпричинно щасливими, безумовно коханими, беззбройними, чистими.
З третіми — познайомилися зовсім недавно, вже після тридцяти, сорока, але якось одразу ґрунтовно й прицільно: схожі шрами, досвід, погляди на життя, цілі та відчуття плеча поруч.
У цих зв’язках і у цих людях цінуєш і бережеш не гучність імені й не кількість сторінок у пошуковій видачі, а міцне знання, що з ними не потрібно брехати. Підлаштовуватися під їхнє уявлення про тебе, боятися з нього випасти, не дотягнути — що відклеїться вус, заблищить на спеці ніс, з’їсться помада і некрасиво розмажеться туш, прости Господи, по нижній повіці.
Я завжди дуже чітко розрізняю для себе, з ким — про роботу, пироги й книжки, а перед ким — вивернутися навиворіт; до кого — приповзти з видертим клаптем шерсті, попросити пожаліти.
Дуже відчувається, для кого ти — статичний образ, щасливий і сильний (який має з реальною тобою вкрай мало спільного), а хто — готовий приймати тебе і в горі, і в радості, і в залишках, і в солодощах, і в нестерпній легкості — та в невимовній тяжкості буття.
Це — безпечні люди.
Люди, які знають ціну довірі й болю, мовчанню й активним діям, словам і вчинкам, доречним у конкретний момент.
Люди, при думці про яких не стає нудно від заздалегідь відомої реакції, роками розіграної як по нотах: хмикнути, скривитися, перейти в повчання, закотити очі.
Таким, із останніх, простіше не сказати, ніж потім пояснювати, продираючись крізь докори, немов через розарій, щохвилини зупиняючись, щоб перевести дух, не зірватися від роздратування, повиймати голки.
Ти живеш один раз, і одного дня тобі вже не потрібно, щоб хтось постійно вказував, що ти робиш не так — навіть із найсвітліших намірів.
Подібна «доброта» гірша за найтоксичніший розчинник — вона не дає жодних опор, а тільки розхитує та заважає; звуковими перешкодами врізається у твій ефір, чіпко тримає за ногу почуттям провини й силками «треба».
«Слухай сюди, слухай мене, я тобі кажу як краще, і щоб перед людьми не соромно було» — і всередині миттєво вмикається заглушливий «білий шум», і так шкода часу, витраченого намарно.
Дякую, не треба — не треба такої доброти, такої нав’язливої пелени порад з усього світу, замшелого досвіду з простроченим терміном придатності, посилань на великі книги та авторів ні про що.
Ми втрачаємо такт і забуваємо, що якщо не питають, не просять — то й твої оцінки не потрібні, тому що ситуація, в якій інші варяться, має з тобою так мізерно мало спільного: якщо ти в щось сам не вклався — чи то грошима, чи іншими ресурсами, і особливо якщо не ризикував чимось для тебе важливим, не ставив на кін, не проходив разом із тим, кому радий, крізь тягар шаленої відповідальності й стресу, то не треба лізти за святковий стіл без запрошення, тягнутися руками до найсолодшої булки.
А потім казати: «ой, як смачно, але могло б бути й смачніше, запам’ятай, Марфо: будеш наступного разу працювати з тістом — клич мене».
Як я вже колись писала:
«У тебе є час і право відчувати те, що ти відчуваєш, якими б “незручними” чи “некрасивими” ці почуття не були.
Ніхто не може казати тобі “розслабся”, доки сам не напружився так само. Не вліз у твою шкуру.
Ти, і тільки ти знаєш, чого тобі варте те, що відбувається, яких сил».
«Хочеш мені допомогти — скажи, що ти через це вже проходив і вижив. Або просто підійди й обійми мене, але не знецінюй мій біль своїм “ой та годі”».
Безпечні люди — ті у твоєму колі, з ким розмови — не спаринг на рингу і не інтелектуальні ігри «на слабо», не словесний пінг-понг «ну давай, здивуй мене, переверш».
Усе це може бути, але в ті спокійні й ситі часи, коли тобі в кайф, і сил пожартувати та покепкувати більш ніж достатньо.
Але коли не смішно, а темно, і незрозуміло, що за вікном, і не зоряне небо — ти йдеш не за блиском ялинкової мішури, а за тим, що підтримає і наповнить; до тих, хто вислухає й зрозуміє, а головне — знає: все мине, не завжди безслідно, але —
«Ти точно впораєшся, я тобі кажу. А поки — іди сюди, дай я тебе обійму. Обійму, моя хороша, — і подую…»
Автор: Ольга Примаченко