Щодо порядку (а радше — атмосфери) святкування свята Сукот, у тижневому розділі «Емор» сказано: «і радійте перед Г-сподом, Б-гом вашим, сім днів».

Рамбам цитує ці слова у «Мішне Тора» (Закони про лулав, 8:12). Ось у якому контексті: «Попри те, що є заповідь радіти в усі свята, на Сукот у Храмі була особлива радість, бо сказано: "і радійте перед Г-сподом, Б-гом вашим, сім днів". Що робили? Напередодні першого дня свята на храмовому подвір’ї встановлювали помости для жінок, щоб вони знаходилися вище й не перетиналися з чоловіками. Святкування починалося після завершення першого дня свята. Також — кожного дня святкового тижня і т.д.»

Те, що Рамбам, як підтвердження твердження про наявність «особливої радості» у Сукот, цитує саме слова Тори «і радійте перед Г-сподом…» — і жодним чином не пов’язує це з встановленим пророками обрядом возливання води на жертовник — змушує деяких коментаторів «Мішне Тора» дійти висновку: на думку Рамбама, «особлива» (тобто більша, ніж в інші свята) радість у Храмі (перед Г-сподом) у Сукот — це заповідь Тори.

Те, що вже в Мішні (Сукка 5:11) ці святкування називаються «радістю Дому зачерпування» (Сімхат Бейт га-Шоєва) — лише назва місця святкування, а не ритуалу зачерпування. Саме тому вона й звучить як «радість ДОМУ зачерпування», а не «радість зачерпування».

А те, що сам ритуал зачерпування та возливання води на жертовник був частиною цих святкувань, випливає з вірша: «І з радістю будете черпати воду» (Ішаягу, 12:3). І зрозуміло (вже з того, що це слова пророка, а не П’ятикнижжя), що йдеться не про заповідь.

Отже, схоже на те, що за Рамбамом «особлива радість» у Храмі в Сукот — заповідь Тори.

Але тут виникає низка питань.

Джерелом цих слів є мішна (Сукка, 51а): «люди, відомі своєю набожністю та богобоязливістю, танцювали перед ними і т.д.». Тут постає запитання: якщо ці торжества, ця радість — заповідь Тори, то чому когось позбавляють права її виконати? Тим паче, що йдеться майже про весь народ!

З формального погляду цікаво ось що. У мішні згадано лише «людей, відомих своєю набожністю і богобоязливістю». У Гемарі є брайта, де згадуються ще й «баалей тшува» — ті, що покаялись. Рамбам же, як бачимо, ігнорує «баалей тшува» з брайти, зате додає (незрозуміло, звідки) «великих мудреців Ізраїлю, голів єшив, членів Сангедрину, старійшин». Чому?

Рамбам на цьому не зупиняється. Він додає: «Радість, яку людина відчуває, виконуючи заповіді та служачи Всевишньому, що їх заповідав, — це велике служіння… І кожен, хто заради цього відмовляється від власної гідності — великий і достойний служитель (Всевишньому) з любові». І далі він цитує царя Давида: «Я ще більше принижу себе і стану ще більш незначним у власних очах; а перед рабинями, про яких ти говориш, — перед ними я буду славетний» (Шмуель ІІ, 6:22).

Хочеться зрозуміти: чому Рамбам наводить це галахічне положення саме тут — у законах про лулав, у контексті розмови про святкування Сукоту в Храмі? Адже ця тема універсальна. Її логічніше було б розмістити у «Законах основ Тори» або хоча б у загальних законах про свята. Навіщо чекати до такої специфічної теми?

Очевидно, що «служіння в радості» тут пов’язується саме з «особливою радістю». Як саме?

Йдемо далі. Звичайно, цитуючи вірш «і радійте перед Г-сподом…», Рамбам не має на увазі, що там міститься окрема заповідь про «особливу радість». Його думка інша. Загальна заповідь радіти у свята походить зі слів «і радій у своєму святі» (Дварим, 16:14). Але щодо радості в Храмі в Сукот додатково сказано «і радійте перед Г-сподом…». І на виконання цього «посилення» у Сукот у Храмі встановили особливі святкування — в межах загальної заповіді про радість у свята.

Тобто немає окремої заповіді «особливої радості» в Сукот. Але є зобов’язання радіти більше, ніж зазвичай — саме у Храмі. І це пояснює, чому, попри згадування семи днів, гучні святкування починалися лише з другого: бо не маючи окремої заповіді, не можна порушувати святкові обмеження в перший день.

До речі, це також пояснює, чому Рамбам постановляє, що підготовчі роботи (встановлення помостів) здійснювались напередодні першого дня, а не після нього, як в інших джерелах. Бо, якщо це не окрема заповідь, то нема підстав дозволяти ці роботи в хол а-моед.

Далі все стає на свої місця: оскільки йдеться не про заповідь (яка для всіх однакова), а про форму її виконання, то природно, що не всі беруть участь однаково. Чим досконаліше виконання, тим доречніші «прикраси» й додаткові елементи. Людина без штанів у краватці виглядає гірше, ніж без штанів і без краватки. Тож зрозуміло, що «особливо раділи» саме ті, хто був зобов’язаний і спроможний.

Кожна з категорій, які перелічує Рамбам (мудреці, старійшини, голови єшив тощо), мала особливі заслуги, які давали їм право на участь у святковому служінні. Талмуд (Сукка, 53а) згадує лише кількох поіменно. Чому? Бо кожен з них був уособленням однієї з цих категорій.

Рабі Єгошуа бен Хананія свідчив, що під час торжеств вони не спали взагалі — лише дрімали, схиливши голови один одному на плечі. Його знали як учасника диспутів із афінськими мудрецями. За ним — категорія великих мудреців.

Далі — Рабан Шимон бен Гамліель, який під час святкувань жонглював вісьмома палаючими смолоскипами. Він — зразковий глава Сангедрину.

Третій — старець Гілель. Він символізує старійшин.

Єрусалимський Талмуд додає ще одного — рабі Шимона бен Йогацедека, який виконував неймовірні акробатичні трюки. Він не відомий якимись заслугами, окрім акробатики. Але з того, що його називають «рабі», видно, що він мав учнів — тобто був главою єшиви.

Щодо «баалей тшува», Рамбам їх окремо не згадує, бо вважає, що набожність — рівень, доступний і тим, хто пройшов шлях тшуви. Тому його формулювання «люди, відомі своєю набожністю» включає і їх.

Отже, тепер зрозуміло, чому Рамбам викладає цю тему саме у законах про лулав: ідеться про третій рівень радості — надзвичайної, глибокої, внутрішньої радості служіння перед Всевишнім.

Урок? Є рівні служіння, доступні кожному, а є ті, що пасують лише найгіднішим. Але всі ці рівні створені для всіх євреїв. І кожен має, не стрибаючи вище голови, а крок за кроком, наближатися до радості служіння. Особливої радості — від самого факту того, що ми маємо змогу служити Всевишньому, виконуючи Його заповіді.

Бо іноді саме прикраса може змусити нас одягнутись по-людськи. І, можливо, навіть почистити вуха — не про нас будь сказано.

Ось-ось має прийти Машіах. І ми відчуємо, що таке справжня радість служіння. Але хай навіть неповна, але досягнута власними зусиллями радість — також радість. Поспішаймо її відчути.