У главі «Насо» сказано:
«Коли ж входив Моше до шатра заповіту, щоб говорити з Ним, чув голос, що промовляв до нього з-над кришки над ковчегом заповіту, з-поміж двох крутів; і Він говорив до нього».

Раші, коментуючи останні слова вірша — «і Він говорив до нього», зазначає: «Це виключає Аарона, який не чув цих висловів».

На перший погляд усе просто: адже в першій частині вірша вже згадано «голос, що промовляв до нього з-над кришки» (до кого саме? до Моше!). Отже, Раші має пояснити, чому в кінці повторюється «і Він говорив до нього». І пояснення Раші таке: до нього (до Моше) — тобто голос був чутним саме йому, а не Аарону.

Далі Раші переходить до слів «чув голос» і запитує: «Можливо, голос був тихим?» Тому й сказано: «Голос» — із означеним артиклем, тобто відомий голос, той самий, що був на Синаї. Проте, доходячи до входу, цей голос зупинявся і не виходив за межі шатра.

І тут теж усе здається логічним: мова про голос, який було чути під час дарування Тори на Синайській горі — голос, який чули 600 тисяч чоловіків, і отже він був надзвичайно потужним. Але виникає низка запитань.

Перше: зазвичай Раші коментує фрази у порядку їх появи в Тексті. Чому ж тут він спершу пояснює завершення вірша — «і Він говорив до нього», а лише потім — «чув голос»?

Друге: чому Раші запитує про «тихий голос»? Чому не просто «звичайний» чи «не дуже гучний»? Навіщо передбачати надзвичайні умови, якщо можна обійтися типовими?

Третє: щоби пояснити вживання означеного артикля в слові «голос», достатньо сказати: «відомий голос, той самий, що був на Синаї». Чому ж Раші додає: «але досягши входу, він зупинявся і не виходив назовні»? Здається, ця інформація надмірна.

Четверте: чому Раші наводить коментованим весь вислів «чув голос, що промовляв до нього», якщо коментар стосується лише слова «голос»?

Річ у тім, що після пояснення Раші, що з виразу «і Він говорив до нього» випливає, що голос чув лише Моше (а не Аарон), з’являється спокуса «раціонального» пояснення: голос був тихим. Аарон (і тим більше інші) не змогли б його почути. А Моше, завдяки своїй надзвичайній чутливості, чув.

Це могло б пояснити і порядок слів у вірші: «чув голос, що промовляв до нього» — голос був звернений лише до Моше. Доказ цьому — «і Він говорив до нього». І саме тому Раші спочатку пояснює, чому лише Моше чув, і вже потім — що цей голос не був тихим, а надзвичайним: «Голос... той самий, що був на Синаї».

Але виникає наступне питання: якщо це був голос, який чув тільки Моше, чому ж він чув його лише після входу в Святилище? Що це за диво з обмеженим радіусом дії?

Щоби відповісти, Раші додає: «Але досягши входу, він зупинявся і не виходив назовні». Тобто чудо було ще більш вражаючим. З одного боку, голос чув лише Моше, з іншого — він був чутний лише всередині Святилища. Безмежні можливості, виражені через чудесну обмеженість.

Це наводить нас на ще глибше питання: навіщо таке окреме чудо — обмежити голос, що звертається лише до Моше, лише територією шатра? Відповідь — у фразі «голос, яким Він говорив на Синаї».

Адже голос на Синаї також був обмежений — у часі. Як пише Раші до Шмот 19:13: «Коли сурма пролунає довго — це знак, що Шхіна віддаляється, і голос припиняється». І так само, як на Синаї голос припинився, щоб залишити простір для вільного вибору, так і голос, який чув Моше, не поширювався далі, аби світ залишався простором свободи.

Бо якщо б голос Божий безперестанку лунав у світі, він перетворився б на суцільне Святилище — простір явної Божественної присутності. Але Всевишній бажає мати оселю саме в найнижчому зі світів — там, де Його не чують і не бачать, де є свобода. І лише єврей своєю працею має це змінити.

Про це й мова: єврей, особливо той, що живе духовним життям, має спокусу «сховатися» у власному Святилищі. А зовнішній світ — нехай живе, як може. Але Тора каже: Святилище тобі — щоб наповнитися духовними силами. А далі — вийди, як Моше, до світу, неси світло Тори тим, хто, здавалося б, не здатен її сприйняти. Неси — поки не сприймуть.

Незабаром прийде Машиах. І світ стане істинною оселею для Всевишнього. І це буде плід нашої праці. Побачимо, що ми створили власними руками.

Рабин Шауль-Айзек Андрущак