Двома розділами — «Матот» і «Масей» — завершується книга «Бемідбар».
Із наступного тижня й аж до осіннього свята «Сімхат-Тора» в синагогах читатимуть п’яту, завершальну частину П’ятикнижжя — «Дварім» (у російській традиції — «Повторення Закону»).

«Матот»

Перед входом євреїв до Ерец-Ісраель Моше пояснює закони обітниць і присяг, зокрема — в яких випадках присяга, дана жінкою, може бути скасована її батьком або чоловіком. Далі євреї ведуть війну з мідʼянітянами. В ополчення входять 12 тисяч воїнів — по тисячі від кожного коліна. Вони здобувають впевнену перемогу над ворогом: гинуть усі чоловіки Мідіяна, п’ятеро царів і пророк Білам, який безуспішно намагався проклясти євреїв у розділі «Балак».

Ополченці повертаються в табір із великими трофеями, але Моше докоряє командирам за те, що вони залишили живими жінок Мідіяна, які намагалися спокусити синів Ізраїлю та схилити їх до ідолопоклонства. Після підрахунку й розподілу здобичі начальники тисяч і сотень повідомляють Моше, що не було жодної втрати серед ополченців. На знак вдячності Б-гу й для спокутування своїх гріхів вони приносять до Скинії золото у дарунок.

Коліна Ґада й Реувена просять залишити їх у Зайорданні, де є рясні пасовища для худоби. Моше спершу відмовляє, остерігаючись повторення гріха розвідників, але зрештою погоджується, почувши запевнення від обох колін, що вони братимуть активну участь у завойовницьких війнах проти хананейських племен в Ерец-Ісраель, а лише потім повернуться на східний берег Йордану.

«Масей»

Тора перераховує всі 42 стоянки синів Ізраїлю під час їхніх сорокарічних мандрів пустелею. Б-г наказує їм вигнати хананейські народи з Ерец-Ісраель і знищити об’єкти язичницьких культів. Він попереджає, що якщо євреї залишать хананеїв у землі, ті стануть «колючками в очах і шипами у ваших боках».

Визначивши межі Землі Ізраїлю, Б-г велить виділити для безземельних левітів 48 міст, шість із яких стануть притулками для тих, хто скоїв ненавмисне вбивство. Дочки Цлофхада виходять заміж за чоловіків зі свого коліна, щоб зберегти земельні наділи у власності коліна Менаше.

Так завершується книга «Бемідбар».

«І було віддано з тисяч Ізраїлю, по тисячі з коліна, дванадцять тисяч, які вийшли в ополчення» (Бемідбар 31:5).

Слово «ваїмасру» — «було віддано», зауважує РАШІ, означає, що єврейських воїнів довелося примушувати йти на війну проти Мідіяна. У цьому випадку небажання виконати наказ Б-га дивним чином є гідним похвали, адже воно свідчить про любов євреїв до свого лідера й учителя. Вони знали, що Моше помре відразу після перемоги над ворогами, і не хотіли прискорювати його смерть своєю військовою звитягою.

Це здається дивним, адже сини Ізраїлю не раз бунтували проти Моше й навіть хотіли побити його камінням (наприклад, у випадку з розвідниками). Вони підтримали заколот Кораха. А тепер — щойно дізналися, що Моше помре після війни з Мідіяном — категорично відмовилися йти на бій. Їх довелося мобілізовувати силою.

Коментатори пояснюють це явне протиріччя так: євреї зазвичай скаржаться на своїх керівників з двох причин. Або вони справді незадоволені ними, або ж ставляться до лідера як до рідного батька, й нарікають йому капризно, по-дитячому — як балувані діти своїм люблячим батькам. Так би вони не поводилися з чужою людиною.

Можливо, саме тому Моше жалівся Б-гу в розділі «Беаалотха»:
«Чи я носив увесь цей народ у лоні? Чи я його породив, що Ти кажеш мені: неси його в своєму лоні, як нянька носить дитину?..» (Бемідбар 11:12). Тобто: якби Моше дійсно «породив» єврейський народ, тоді б скарги були логічні.

Війна з Мідіяном відкрила справжнє ставлення євреїв до Моше. Вони щиро його любили й не хотіли втратити. Отже, їхні скарги були не ознакою зненавиди, а навпаки — зверненням до улюбленого батька. Так, іноді ці нарікання були перебільшено емоційними чи агресивними, але вони справді переживали важкі випробування. Коли мучила спрага — вони вимагали води. Коли їх охоплював страх — гнівалися на провідників, які вивели їх з «благоустроєного» єгипетського рабства.

Це цілком природна реакція. Аналізуючи богозневажні слова Ійова, мудреці Талмуда винесли правило: «Коли людині боляче, їй не зараховується в провину злі слова (і навіть необачні вчинки)». Так і тут: сини Ізраїлю сварилися з Моше, навіть погрожували йому, але лише тому, що їм було по-справжньому важко. У глибині душі вони любили свого вчителя й не тримали на нього зла. Інакше вони б одразу кинулися в бій, адже Б-г гарантував їм перемогу й великі трофеї.

«Тут ми спали... Тут ми змерзли…»

«Ось подорожі синів Ізраїлю, які вийшли з Єгипетської землі за своїми ополченнями під проводом Моше й Аарона» (Бемідбар 33:1).

Навіщо Тора перелічує всі стоянки синів Ізраїлю в пустелі? Великий коментатор РАШІ пояснює: щоби підкреслити доброту Б-га й Його любов до єврейського народу. Хоча Він і прирік їх на сорок років мандрів за гріх розвідників, це не означає, що Він безперервно водив їх від одного колодязя до іншого, мучачи людей. Зовсім ні!

З 42 стоянок, перелічених у розділі «Масей» (і відповідних 42 літерам Імені Творця, якими Він створював світ), 15 стоянок пройдені ще до гріха розвідників. Останні 8 — від Гори Гор до степів Моава — сталися вже після смерті первосвященика Аарона, коли 40-річний термін уже закінчився. Отже, лишається 20 стоянок за 38 років, причому 19 із них — у Кадеші, де народ стояв, не рухаючись.

РАШІ порівнює цей перелік із притчею: цар везе сина на лікування в далеку країну. Повертаючись, він показує йому місця, де вони зупинялися: «Тут ми спали… Тут ми змерзли… А тут ти захворів». Ця притча підкреслює, що зв’язок між Б-гом і Ізраїлем — як між батьком і сином. Б-г настільки любить свій народ, що навіть коли вони грішать — Він продовжує піклуватися про них. Манна падала з неба, колодязь супроводжував їх, хмара слави оберігала від спеки, звірів і ворогів. Навіть у вигнанні Б-г залишається з євреями й, образно кажучи, «страждає разом з ними».

РАМБАН подає ще одне пояснення: настане час, коли народи світу будуть заперечувати сам факт перебування євреїв у пустелі. Мовляв: «Нічого подібного не було. Вони просто йшли краєм пустелі, ближче до поселень, де можна було знайти їжу й воду». Саме тому Тора так ретельно перелічує всі місця — щоб дати неспростовні свідчення цього надприродного шляху. Адже 40 років у пустелі — це умови, в яких, за логікою, неможливо прожити й дня.

І, нарешті, Рабейну Бахьє додає своє пояснення: перелік стоянок підкреслює ашгаха клаліт — Б-жественне Провидіння щодо долі всього народу. Сам факт, що мільйони людей могли вижити й укріпитися в одній із найнепридатніших пустель світу — є свідченням, що Б-г керує природою й не полишає свій народ напризволяще. Саме тому Тора, найбільше джерело мудрості, так докладно змальовує цей шлях. Вона не раз повторює, в яких жахливих умовах відбувався Вихід:

«Ця велика й страшна пустеля з її зміями й скорпіонами…»
«Місце, де немає ні зерна, ні фігових садів, ні виноградників, ні гранатів…»
«Де панує спрага, бо немає води…»
«Земля, де не ступає нога людська, безлюдна земля…»