Коментар рав. Андрущака до розділу Тори  «ШОФТІМ»

Тижнева глава «Шофтім» починається, як відомо, словами:
«Суддів і наглядачів постав собі при всіх брамах твоїх, які Господь, Б-г твій, дає тобі, для колін твоїх, щоб вони судили народ судом справедливим» (Дварим, 16:18).

Мідраш Раба, пояснюючи цю заповідь, наводить таку притчу:
«Сказав рабі Леві: На що це схоже? На царя, в якого було багато синів, але найбільше він любив наймолодшого. І був у нього один фруктовий сад, який він любив більше за все інше своє майно. І сказав цар: віддам свій фруктовий сад, найдорожчий з усього мого добра, своєму наймолодшому й улюбленому синові. Так само сказав Святий, благословен Він: з усіх створених Мною народів нікого не люблю, крім Ізраїля, як сказано: «Коли Ізраїль був дитиною, Я полюбив його» (Гошеа, 11:1). А з усього створеного Мною не люблю нічого, крім правосуддя, як сказано: «Бо Я, Господь, люблю правосуддя» (Ішаягу, 61:8). Сказав Святий, благословен Він: віддам те, що люблю, народу, якого люблю. І це: «Суддів і наглядачів постав собі…»».

Цей мідраш викликає кілька запитань.

По-перше, очевидне: притчі покликані пояснювати ті сюжети, які вони ілюструють. Але що пояснює ця притча про царя, улюбленого наймолодшого сина та єдиний улюблений фруктовий сад? Те, що улюблені речі дарують улюбленим людям, — банальність. Навіщо потрібна притча, щоб це нагадати?

По-друге. Чому саме цар, а не просто багатий багатодітний батько? Що додає до ідеї саме царський титул?

По-третє. Що означає «з усього, створеного Мною, не люблю нічого, крім правосуддя»? Невже Всевишній не любить якісь із Своїх творінь, боронь Боже?! При всій повазі до правосуддя як основи світобудови — але хіба можна сказати, що з усього творіння Всевишній не любить нічого, окрім правосуддя?

По-четверте. Із притчі випливає, що любов Всевишнього до Ізраїля, яка виявляється в тому, що той отримує правосуддя, — це любов до МОЛОДШОГО сина. І це підкреслюється вибором цитованого вірша. Хоча є безліч віршів, де говориться про «дорослу» любов Всевишнього до народу. Тим більш дивно, адже подарунок — це правосуддя. Не іграшка! Младшому синові дарують ведмедика чи морозиво. А правосуддя доречне для найстаршого й найзрілішого з синів.

Спробуймо відповісти.

На перший погляд, ставлення до правосуддя не є чимось унікальним для Ізраїля. Адже створення судової системи входить до семи заповідей для народів світу. Тобто правосуддя виглядає універсальною цінністю.
Так, різниця є. Сказано: «А законів Його не знають вони» (Тегілім, 147:20). Але це стосується тонкощів. Загалом же начебто все спільне.
Пояснює рабі Леві: ні! Правосуддя — найбільша цінність, яку Всевишній довіряє тільки Своєму улюбленому народу. Тобто винятковість Ізраїля у відношенні до правосуддя не менша, а навіть більша, ніж у випадку інших «специфічних» заповідей.

Але самих слів мало. Потрібні докази. Бо на перший погляд — усе виглядає навпаки. Тому рабі Леві й наводить притчу про багатодітного царя з улюбленим фруктовим садом.

Фруктовий сад символізує надмірність, розкіш. Те, що для задоволення, а не для базових потреб. Основне зростає на полі чи в городі. А сад дає ласощі.
Так само й правосуддя: базове, обов’язкове для всіх, — це «солоні огірки й квашена капуста життя». А те, про яке йдеться у рабі Леві, — це «маракуйя й пітанга». Особливе, делікатесне, подароване лише Ізраїлеві.

Правосуддя має два аспекти: судді (шофтім) — законодавчий орган, і наглядачі (шотрім) — виконавчий.
На перший погляд, судді лише обслуговують: коли незрозуміло, як діяти за Торою, вони вирішують. А виконавці забезпечують дотримання. Здається, їхня роль важливіша. Бо «головне — дія». Але насправді — ні.

Вершина системи — Сангедрін, Верховний суд. За Рамбамом він має три функції: тлумачення Тори, законодавство, виховання правової свідомості народу. І ось тут різниця між єврейськими суддями й неєврейськими.
Неєврейські судді забезпечують виконання семи заповідей Ноаха. У їхніх законах немає місця для розвитку — все дано готовим. Лише «додай води».
Єврейські судді займаються розвитком Устної Тори. Тора була дана в формі, що вимагає постійного тлумачення, розкриття нового — «хідушей Тора». У синів Ноаха — механіка. У Ізраїля — творчість.

Тому і сказано: з усього створеного Всевишній найбільше любить Тору. І цю Тору Він дає Ізраїлеві, щоб народ її вивчав і розвивав. Не лише заради виконання, а й заради самого процесу вивчення. У народів світу навіть натяку на це немає.

Тому в притчі Ізраїль — «молодший син». Бо здатність до оновлення Тори пов’язана не з інтелектом, а з глибиною зв’язку з Тим, Хто її дав. Старшого люблять за його якості. Молодшого — просто так. Так і любов Всевишнього до Ізраїля безумовна.

Звідси й акцент: лише відчуття власної «малості» дозволяє Ізраїлеві отримати Тору й стати її справжнім «власником».

Ось чому мова саме про царя. Лише цар може передати право на правосуддя.

Далі автор розкриває відмінність між «зробимо» й «почути» — «наасе венішма». Спершу дія, потім розуміння. Бо коли виконання залежить від розуміння, воно обмежене людським рівнем. А коли діємо лише тому, що заповідано, виявляється безумовний зв’язок з Всевишнім.

Усі заповіді мають два рівні: виконання волі Всевишнього загалом і задоволення, яке приносить кожна конкретна заповідь. Ось цей аспект задоволення і є «правосуддя» в нашому випадку.

Глава «Шофтім» читається на початку місяця Елул. І саме в Елулі звучить шофар. Його голос одночасно приносить радість і тривогу. У хасидизмі пояснюється, що шофар — це «джерело божественного задоволення», яке втілює самоотречення. Бааль Шем Тов порівнює його з плачем єдиного царського сина, який Отець впізнає серед усіх.

У підсумку, у Рош га-Шана відбувається воцаріння Всевишнього. І тоді приходить Машіах. Євреї зможуть повністю присвятити себе вивченню Тори й її мудрості. Правосуддю — у значенні притчі рабі Леві. Уже без елемента служіння. Лише чисте задоволення.

Але поки — не відмовляйте собі в радості служіння. Виконуйте й вивчайте. Це і є справжня насолода єврейства.