Коментарі рабина Шауля-Айзека Андрущака
до тижневої глави "Кі Теце"

У главі «Теце» сказано:
«І буде: коли Господь, Б-г твій, дасть тобі спокій від усіх ворогів твоїх довкола, на землі, яку Господь, Б-г твій, дає тобі в наділ для володіння нею, сотри пам'ять про Амалека з-під небес. Не забудь» (Дварім, 25:19).

Раші, коментуючи слова «сотри пам'ять про Амалека», пише:
«(Знищ) і чоловіка, і жінку, і дитину, і немовля, і бика, і ягня (див. I Шмуель 15:3), щоб навіть не згадувалося ім’я Амалека у зв’язку з худобою, аби не сказали: "Ця тварина належала Амалеку"».

На перший погляд усе зрозуміло. П’ятикнижжя велить «стерти пам'ять про Амалека», а не обмежитися знищенням самих амалекитян. Ось Раші й пояснює, що таке «пам'ять» – усе, що нагадує. А саме худоба, яка колись належала амалекитянам.

Здавалося б, все логічно. Але ж у тому ж П’ятикнижжі вище (Шмот, 17:14) уже було сказано: «Я безслідно сотру пам'ять Амалека». І там Раші ні словом не згадує, що «пам'ять про Амалека» – це худоба амалекитян. Він мовчить. А якщо Раші мовчить – значить, питання немає. Чому ж одні й ті самі слова («пам'ять про Амалека») у книзі Шмот не викликають питань, а в книзі Дварім викликають?

Коротше кажучи, Раші нам пояснює: живих (людей, худобу, іншу живність) знищити. А все інше майно амалекитян можете брати. Тільки подбайте, щоб про самих амалекитян нічого не нагадувало. Тотального знищення всього, що належало амалекитянам, не вимагається.

У світлі цього стає зрозуміло, чому під час пуримських подій Естер змогла прийняти в дар «увесь дім Амана». Аман же амалекитянин. Хіба можна користуватися його майном? Можна, відповідає Раші. Тільки худобу знищіть. А рештою користуйтеся на здоров’я, Естер Авіхаїлівно.

І все ще незрозуміло: про Амалека написано в Торі. Яка, як відомо, вічна, незмінна й непорушна. Є заповідь не забувати про скоєне Амалеком і про обов’язок стерти пам'ять про нього. То як же ми зможемо забути його? Навіть якщо переб’ємо всю худобу на всій планеті, аби вона не нагадувала нам про худобу амалекитян!

Відповідь на це питання виглядає настільки по-єврейськи, що може конкурувати з гефілтефіш і ниттям за звання чогось найєврейськішого у світі. Доведеться (!) сказати, що про Амалека не можна згадувати тільки (?) заради того, щоб згадати про нього. І саме такого роду згадки (точніше, те, що на них наводить) нам заповідано знищити («стерти з-під небес»). А ось згадувати про Амалека заради виконання заповіді — не забути зроблене ним — можна й потрібно!

От тепер усе сходиться.

Від себе хотілося б додати ось що. Думка про те, що нам належить (навіть якщо, будемо сподіватися, чисто теоретично, дякувати Санхеріву) винищувати — так, панове, це буде геноцид, справжній геноцид — цілий народ («і чоловіка, і жінку, і дитину, і немовля») — це такий жах, що сама думка про це абсолютно нестерпна. Хотілося б взагалі про це не думати й сподіватися, що пронесе й не доведеться, боронь Б-же.

А з іншого боку, це Тора, і її потрібно вивчати. Це божа заповідь, і потрібно бути готовим виконати її (або хоча б потроху привчати себе до думки, що, якщо доведеться, значить доведеться). Тільки, боронь Б-же, без задоволення. Виключно з почуття обов’язку. І ще раз, не дай Б-же, щоб таке сталося. Підозрюю, що наші мудреці, говорячи, що не хотіли б жити у часи приходу Машіаха, передусім висловлювали своє небажання брати участь у виконанні цієї важливої, але абсолютно нестерпної заповіді (а те, що за часів Шауля й Давида вона була «стерпною», то це було покоління зовсім іншого рівня богобоязненності й самовідданості).