Коментуючи слова першого вірша тижневої глави «Толдот» («І ось потомство Іцхака, сина Аврагама. Аврагам породив Іцхака»), Раші пише:
«...насмішники того покоління говорили: “Від Авімелеха зачала Сара, адже стільки років прожила вона з Аврагамом і не зачала від нього”. Що ж зробив Святий, благословен Він? Наділив обличчя Іцхака (разючою) подібністю до [обличчя] Аврагама, [так що] всі свідчили: “Аврагам породив Іцхака”».
Раші тут цитує мідраш Танхума.

Виникає питання: а до чого риторичне запитання «Що ж зробив Святий, благословен Він?»? Чому б не написати просто:
«...насмішники того покоління говорили: “Від Авімелеха зачала Сара, адже стільки років прожила вона з Аврагамом і не зачала від нього”. Святий, благословен Він, наділив обличчя Іцхака (разючою) подібністю до [обличчя] Аврагама, [так що] всі підтверджували: “Аврагам породив Іцхака”».
Лаконічно й сердито. Без літературних надмірностей.

Очевидно, що мідраш подано саме у формі запитання і відповіді, щоб звернути нашу увагу на певний «твіст», який інакше легко міг би вислизнути від нашого погляду. Який саме твіст?

Почнемо з очевидного. Через що взагалі весь цей галас? Син схожий на батька. Дуже схожий. І що з того? Це ж генетика! Син і має бути схожим на батька. Он, Джордж Клуні так схожий на свого батька, що аж смішно. І що? Це диво?
То чому, коли мова йде про Іцхака, сина Аврагама і близькородинної йому Сари, це стає подробицею, гідною згадки у Книзі книг?

Щоб відповісти на це питання, поставмо ще одне.
У мідрашах часом говориться, що те чи інше було «важким для Всевишнього, як розсічення Червоного моря» тощо. Що може бути «важким» для Творця світу? І чому мірою «тяжкості» є саме «розсічення моря»?

Відповідь така. Під «тяжкістю» мається на увазі не технічна, боронь Б-же, «важковиконуваність», а необхідність «зламати шаблон», порушити закони, встановлені для Творіння самим Творцем.

Тут ми отримуємо дуже цікавий і важливий критерій чудесності. Багато речей, що виглядають надзвичайно дивовижно, насправді є цілком природними. Північне сяйво, наприклад. Не кажучи вже про відверто рукотворні «чудеса» — на кшталт айфона.
А виявляється ось як: чудесність визначається не мірою надприродності, а саме парадоксальності.

Тобто чудо не в тому, що, скажімо, божественне милосердя проявляється надприродним чином, і невиліковно хворий — завдяки гарячим молитвам близьких — зцілюється. А в тому, що при цьому ігноруються законні права божественної строгості (пацієнт — та ще мерзота, і, окрім рідних, його ніхто не любить). Так, проти правил. Але в цьому й суть! У цьому і є чудо.

До чого тут Іцхак і його схожість з Аврагамом?
Справа в тому, що не секрет — праотці Аврагам і Іцхак були дуже різними особистостями. Аврагам — уособлення божественного милосердя в усіх його проявах. Іцхак — уособлення божественної строгості.
Ця різниця яскраво проявилася в їхньому потомстві: Аврагам породив саме Ішмаеля, а Іцхак — саме Ейсава. І той, і інший — розбійники, але дуже різні за натурою. Ейсав — романтичний, а тому ще більш безжальний кровопивця. Ішмаель — лихий зух, не зі зла бешкетує, а з темпераменту. Для жертв різниця невелика, але для спостерігача-психіатра — суттєва.

І саме тому, що різниця між Аврагамом та Іцхаком так яскраво виявляється у їхніх нащадках, Тора підкреслює їхню спорідненість у контексті розмови про «потомство Іцхака».
Адже, на перший погляд, незрозуміло: по-перше, навіщо взагалі згадувати, говорячи про ПОТОМСТВО Іцхака, що він — син Аврагама? Та ще й двічі: «Іцхак, син Аврагама. Аврагам породив Іцхака»! Адже в Торі вже не раз сказано, що Іцхак — саме син Аврагама. Навіщо повертатися до цього?
По-друге, чому Тора, за мідрашем, натякає на відповідь насмішникам саме в розділі, присвяченому синам Іцхака, а не раніше — там, де йшлося про нього самого?

На відповідь натякає сполучник «і» на початку вірша. Цей союз пов’язує сказане в «Толдот» із тим, що було раніше — про Ішмаеля, нащадка Аврагама, який успадкував від батька не лише зовнішні риси, а й душевний склад — схильність до милосердя тощо.
Тому Тора наголошує: не лише Ішмаель — син Аврагама, але й Іцхак. І що зв’язок Аврагама з Іцхаком навіть глибший, ніж із Ішмаелем. Саме для цього — повторення: «Іцхак, син Аврагама. Аврагам породив Іцхака». Тобто Іцхак — не лише син, а й продовження Аврагама, його втілення. Як сказано (Берешит 21:12): «У Іцхаку назветься тобі потомство».

І саме коли з’явився Ейсав — повна протилежність усьому, що символізує Аврагам, — виникла потреба нагадати, що його (Ейсава) батько, Іцхак, — син Аврагама. Бо дивлячись на Ейсава, важко повірити, що цей «плід» має хоч якийсь стосунок до Аврагама. Тим більше — такий близький. Насмішникам і карти в руки! І тоді Тора свідчить: «І ось потомство Іцхака, сина Аврагама. Аврагам породив Іцхака».

А тепер про зовнішню схожість. Як не крути, а вона — продовження схожості духовної. Спитайте будь-якого фізіономіста. Та Аврагам і Іцхак, у духовному плані, — повні протилежності (звісно, діалектично пов’язані, як буде, з Б-жою допомогою, пояснено нижче). Вони мали бути схожими, як світло й темрява.
До речі, для цього не обов’язково мати різні риси обличчя — достатньо відмінного виразу.

З огляду на все це, Аврагам і Іцхак не мали б бути схожими взагалі. Але Святий, благословен Він, щоб затулити роти насмішникам, створив диво: батько і син, попри всі відмінності у натурі, стали дзеркально подібними. Точь-в-точь.

І зрозуміло (як вже зазначалося), що зовнішня схожість — лише наслідок і відображення духовної подібності.
Але постривайте! Хіба ми не сказали, що Аврагам і Іцхак духовно — повні протилежності?
Річ у тім, що «строгість» Іцхака, попри свою «протилежність» милосердю Аврагама, була її продовженням і формою реалізації!
Породженням. Так само, як сам Іцхак є породженням Аврагама.

Кожен, хто намагався зробити добре діло (виявити милосердя), знає: для цього треба чітко визначити межі (строгість). Чим чіткіші межі — тим дієвіше милосердя.
Інакше кажучи, строгость — це «замасковане», змінене милосердя. Саме змінене, тому зовнішньої подібності між ними бути не повинно. І не може. Функції ж різні!
А те, що протилежності можуть бути продовженням одна одної і навіть поєднуватись в одному явищі, — так установив Всевишній. І в цьому — прояв Його всемогутності.

Варто звернути увагу, що Раші (слідом за мудрецями) використовує у цьому контексті дієслово «свідчити» («[так що] всі свідчили: “Аврагам породив Іцхака”»). Свідчення доречне лише тоді, коли немає інших доказів, і лише щодо того, що потребує підтвердження.
У нашому випадку йдеться про «спорідненість» між милосердям і строгостю. Вона настільки неочевидна, що навіть незаперечна зовнішня схожість лише свідчить про неї, але не доводить її. Бо доказів (на нашому рівні сприйняття) немає і бути не може. Бо де наш рівень, а де Б-жественне всемогуття, яке безмежно вище за все створене.

Як відомо, Аврагам, Іцхак і Яаков (і тільки вони) називаються праотцями єврейського народу, бо їхні душі є коренем і джерелом душ усіх їхніх нащадків — євреїв і єврейок. Ідеться про всі рівні їхнього духовного розкриття.
А отже, в душі кожного єврея і кожної єврейки є здатність поєднувати милосердя (джерело любові до Всевишнього) зі строгостю (джерело трепету перед Ним).
Інакше кажучи, у душі кожного єврея є сили — у всіх сенсах слова — не від цього світу.
Тобто в його служінні можуть поєднуватись і любов до Всевишнього (її похідна — радість служіння), і трепет перед Ним (її похідна — гіркота покаяння). Причому вони можуть не лише змінюватися внаслідок невеликого зусилля (що вже саме по собі чудо), а й проявлятися паралельно (що взагалі за межею подвійності людської натури!).

І ось ще що. Чого нас навчає те, що Святий, благословен Він, надав обличчю Іцхака подібність до [обличчя] Аврагама, а не навпаки? Адже зробити навпаки було б, з одного боку, простіше, а з іншого — ефектніше. Але ні. Чому? А щоб навчити нас: там, де є два шляхи — милосердя і строгості, — треба обирати шлях милосердя. Навіть якщо він довший і кам’янистіший. І все ж — його.

І насамкінець. Щодо того, що Святий, благословен Він, створив диво, аби вгамувати якихось там насмішників. Воно того варте?
До появи вчення хасидизму (Новий рік хасидизму відзначають у Кіслеві, місяці, коли читають розділ «Толдот») відповідь не була очевидною. Адже закон вимагав тримати «приховану» частину Тори в таємниці. А єдність божественного милосердя і строгості — безумовно, з цієї категорії.
Хасидизм з’явився тоді, коли духовний стан єврейського народу вимагав крайніх заходів і зробив недоречними всі заборони, що заважали подолати кризу.
Більше того, доки криза не подолана, недопустимо відмовлятися від жодних засобів, які допомагають її подолати (окрім, звісно, ідолопоклонства, убивства і заборонених зв’язків). На духовному рівні — від їхніх аналогів.
Тож є ситуації, коли розкривати таємниці духовної будови світу не лише можна, а й потрібно.

За часів Аврагама й Іцхака ці двоє були єдиними носіями й символами істинної віри. Тому підтримання їхньої репутації в очах навіть найнижчих створінь (навіть насмішників) було настільки важливим, що виправдовувало чудо.

Невдовзі має прийти Машиах. Усе, про що ми тепер читаємо у книжках із хасидського вчення, стане явним і видимим неозброєним оком. І вже не треба буде нічого пояснювати. І що найдивовижніше — жити від цього стане ще цікавіше! Отже, є чого чекати.

Коментар рав. Шауль-Айзека Андрущака