Як відомо, праотець Яаков безтямно (у всіх добрих сенсах цього слова) любив праматір Рахель. Її сестру Лею він поважав. Насамперед — як матір цілого натовпу своїх дітей. Трохи, напевно, жалів. А Рахель — любив. До розриву. І, що вже поробиш, безроздільно. Це знаходило свій вираз і в його ставленні до служниць. Не кажучи вже про дітей.
Йосеф і Біньямін, сини Рахелі, посідали в батька зовсім особливе місце. Особливо Йосеф, який лячно нагадував матір зовнішністю.
І не є таємницею, що така непедагогічна, будемо відвертими, поведінка Яакова дорого коштувала родині. Хоча й привела туди, куди потрібно. Але це вже зовсім інша історія.

Що цікаво: ми майже ніде не знаходимо вказівок на те, що Йосеф був якимось винятково люблячим сином. Так, він поцікавився, через двадцять років: «Чи живий ще мій батько?». Але спробуй упіймати інтонацію, з якою це запитання було поставлене!
Ні, з формального погляду Йосеф виконував синівський обов’язок бездоганно. І на всі запитання, що виникають із цього приводу, є добрі й вичерпні відповіді.

Але напруженість була.
Зокрема, під час останньої (із збережених традицією) розмов Яаков, просячи Йосефа повернути його, Яакова, останки до Землі Хнаану й поховати в родинному склепі в Хевроні, починає судомно виправдовуватися перед сином у тому, що той міг сприйняти як образу пам’яті своєї покійної матері:
«А я, коли я йшов із Паддана, померла в мене Рахель на землі Кенаану, в дорозі, коли ще ківра землі йти до Ефрата; і поховав я її там, при дорозі до Ефрата, тобто Бейт-Лехема» (Берешит, 48:7).

Раші докладно коментує ці слова Писання.
«А я…, коли я йшов із Паддана» — він коментує словами: «Хоча я обтяжую тебе (проханням) перенести мене, щоб поховати на землі Кенаану, сам я не так учинив із твоєю матір’ю, адже вона померла поблизу Бейт-Лехема».
«і поховав я її там» — «І навіть до Бейт-Лехема не доставив її, щоб внести її в місто, на [обжиту] землю. Я знаю, що в серці твоєму є [образа] на мене. Але знай, що я поховав її там за словом [Всевишнього], щоб вона була на допомогу своїм синам, коли Невузарадан піддасть їх вигнанню. Коли вони проходитимуть там, Рахель вийде [і стане] біля своєї могили й буде плакати та просити для них милосердя, як сказано: “Голос у Рамі чути…”» (Ірміягу, 31:4).
А Святий, благословен Він, відповідає їй: «Є відплата за твою працю, — говорить Г-сподь, …і повернуться сини до своїх меж» (там само, 31:16–17) і так далі.

Постає запитання. Раші відомий тим, що пояснює ПРЯМИЙ сенс слів Писання.
Кілька його молодших (усі вони молодші порівняно з ним) колег пропонують цілком такі пояснення, що добре вкладаються в простий сенс і містяться в самому тексті Писання. Наприклад: Яаков пояснює Йосефу, що не міг зірватися до Хеврона, кинувши посеред дороги гурт малих дітей, купку засмучених дружин і цілий тваринницький колгосп. І тим більше не міг тягти їх із собою (Рамбан). Або: Яаков пояснює Йосефу, що був надто зломлений утратою, щоб бути спроможним везти кудись тіло коханої дружини тощо (Сфорно). І так далі.
Але Раші чомусь не задовольняє жодне з цих цілком переконливих пояснень. І він наводить агада, яка, на перший погляд, не має жодного зв’язку з прямим сенсом слів Тори й на яку в тексті немає жодного натяку.
Більше того, коментар Раші піднімає величезне питання: як же це насправді — що Яаков ховає кохану жінку при дорозі, навіть не в Бейт-Лехемі, до якого було рукою подати, і Писання ЖОДНИМ ЧИНОМ не пояснює цю дивну його поведінку.

І ось ще що цікаво. Раші пише (цитуючи мідраш): «А Святий, благословен Він, відповідає їй: “є відплата за твої діяння, — говорить Г-сподь…” і так далі». Про які саме «діяння» йдеться? У мідраші пояснюється, що мається на увазі те, що Рахель передала Леї знаки, за якими Яаков мав її впізнати, і так далі. Але це — в мідраші. А Раші цих подробиць НЕ наводить. Його коментар розрахований на п’ятирічну дитину. Яка не читала мідраші (зокрема, в цьому випадку цитується вступ до Ейха Раба, яку серед дорослих за останні пів століття вивчали не більше надцяти осіб). Чи не краще було б процитувати наступний вірш: «І є надія твоїй будучині, — сказав Г-сподь» (31:16)? І не виникало б запитань, про які саме надії йдеться. І фінал вірша підхожий, життєствердний і розійшовся на прислів’я та приказки: «і повернуться сини до своїх меж». Що завадило?

Відправною точкою відповіді стане аналіз слів Яакова (вкладених у його уста Раші): «Я знаю, що в серці твоєму є [образа] на мене».
Яаков знає (розуміє), що Йосеф звинувачує його в тому, що його, Йосефову, маму тато поховав абияк. Але не вибачається перед сином і не виправдовується доти, доки мова не заходить про його, Яакова, власні похорони.
Дивно. Якщо винен — то чому досі «морозився»? А якщо не винен — то навіщо почав підігравати Йосефові з його заморочками на порозі смерті?
Відповідь напрошується: доки Яаков не порушив питання про свої похорони, Йосеф не мав до нього претензій щодо маминих похоронів. Це пояснює логіку побудови Яаковом пасажу: «Хоча я обтяжую тебе (проханням) перенести мене, щоб поховати на землі Кенаану, сам я не так учинив із твоєю матір’ю, адже вона померла поблизу Бейт-Лехема». «і поховав я її там» — «І навіть до Бейт-Лехема не доставив її, щоб внести її в місто, на [обжиту] землю. Я знаю, що в серці твоєму є [образа] на мене».

Але так ще дивніше. Тобто все життя Йосефові не заважало, що його маму поховали абияк. А коли тато попросив відвезти свої останки до Хеврона — завадило? Що це за дріб’язкова мстивість, хай боронить Б-г?
Насправді очевидно, що в Йосефа не було до Яакова жодних претензій. Ні раніше, ні пізніше. Він прекрасно розумів, як сильно батько любив маму і як він, Яаков, сам хотів, щоб у склепі з ним спочивала саме Рахель.
РОЗУМІВ. Головою. Але недарма Яаков каже: «Я знаю, що В СЕРЦІ твоєму є». Головою Йосеф усе розумів правильно. Та з осадом, що залишився в серці, нічого не міг удіяти: мама — це мама. І тато лежатиме в хевронському склепі з тіткою Леєю, а мама — ні. Усвідомлення цього не могло не зачепити тонкі струни душі Йосефа.
Поки розмова про похорони Яакова не заходила, Йосеф теми упокоєння останків матері не торкався. А тут заговорили — і його перекосило. Довелося Яакову вносити ясність.

Зрозуміло, що оскільки реакція Йосефа була нераціональною, жодні раціональні аргументи — про безпросвітність скорботи, про відповідальність за живих тощо — не могли справити на нього враження. Тож Яаков, на думку Раші, навіть не намагається їх згадувати. Натомість він каже Йосефові всю правду: Рахель була похована в передмісті Бейт-Лехема — «знай, що я поховав її там за словом [Всевишнього]»! Оце вже серйозно!
Але Раші не зупиняється на цьому й додає: «щоб вона була на допомогу своїм синам… Коли вони проходитимуть там, Рахель вийде [і стане] біля своєї могили й буде плакати та просити для них милосердя…».

Це важливо. Яаков пояснює Йосефові, що веління поховати Рахель там, де її було поховано, — це не принесення гідності й законних прав коханої дружини Яакова в жертву «інтересам» її нащадків. А священне право, якого вона домоглася в Небес. І Небеса оцінили її жест.
Саме тому Раші не уточнює, яке саме «діяння» зараховується Рахелі в заслугу. Бо йдеться саме про це: вона вирішила й зажадала лягти в могилу не з коханим чоловіком, мужем, батьком своїх дітей, а під ноги майбутнім загарбникам — щоб захистити, вимолити їхніх нащадків.

У світлі сказаного стає зрозумілішим і те, що згадана вище розмова між Яаковом і Йосефом відбулася як продовження розмови про статус синів Йосефа, народжених у Міцраїмі, — Ефраїма й Менаше.
«А нині, два твої сини, народжені тобі на землі Міцраїма до мого приходу до тебе в Міцраїм, — мої вони: Ефраїм і Менаше, як Реувен і Шимон, будуть моїми», — говорить Яаков. І майже відразу переходить до теми своїх (очікуваних) і Рахелиних (давніх) похоронів. Здавалося б, який зв’язок? Але ми вже мудрі й знаємо відповідь: свого часу Рахель пішла на велике самопожертву, відмовилася від свого незаперечного права лежати після смерті поруч із Яаковом і була похована ПРИ ДОРОЗІ — для того, щоб нащадки Яакова, де б вони не народилися, зберігали статус його нащадків тощо.

Звернімо увагу ще на те, що Яаков каже: «померла В МЕНЕ Рахель». У трактаті Санґедрін (22б) пояснюється, що хоча в Яакова було кілька дружин тощо, єдиною для нього була Рахель. І її смерть для нього — це «померла В МЕНЕ». (Раші вже в коментарі до Берешит, 31:4 пише, що Рахель була «головною в домі», господинею).
Це взаємопов’язані речі. Рахель і Яаков були ультимативними єврейськими закоханими. Еталонною парою. Але коли довелося обирати між Яаковом і нащадками, Рахель обрала нащадків. Бо єврейська мама — це мама. І всім своїм нащадницям Рохл передала цю силу любові до дітей.

Обов’язки між єврейським чоловіком і єврейською жінкою поділені доволі чітко: чоловік господарює у світі й трохи допомагає по дому, а жінка займається домом і визирає у світ лише в міру необхідності. Принаймні так це має виглядати в ідеалі.
У перекладі на мову хасидизму: чоловік відповідає за зовнішні (поверхневі) аспекти служіння, а жінка — за глибинні, сутнісні.
Тому, до речі, суть, саме єврейство, передається по жіночій, материнській лінії. А мішура — на кшталт родової належності тощо — по чоловічій.

Цим Яаков і виправдовує своє прохання! Я, — каже він, — чоловік. Мені ніяк не можна без зовнішніх ефектів. Я маю лежати тільки й саме в родинному склепі, там, де святість і велич мого роду проявляються виразно. А твоя мама, сину, — жінка. Де її не покладеш — вона генеруватиме навколо себе ауру святості. Бо в неї ця святість — на сутнісному рівні. Вона не може її не випромінювати.
І, звісно, надмірність жіночої святості не в останню чергу пов’язана з їхньою поступливістю й умінням поступатися. Що виявилося в Рахелі в тому, що вона погодилася (і побажала!) бути похованою під Бейт-Лехемом, а не в Хевроні (і ще раніше — в історії з одруженням Леї тощо). Чоловіки так не можуть. Їм простіше померти, ніж поступитися. Якщо, звісно, не йдеться про поступку жінці.

Ось-ось прийде Машіах. І перевага жіночого начала над чоловічим стане настільки очевидною, що й говорити не буде про що. Але мамі Рохл не доведеться плакати. І це — головне.