Якщо жага визнання є цілком природним бажанням, то як вона стає проблемою? Зрештою ми всі суспільні істоти і так чи інакше залежимо від чужої думки.
Справа в тому, що задоволення від отримання чужого визнання не безкінечне. І якщо це єдиний спосіб людини відчути себе щасливою, то вона буде нещаслива рівно доти, доки не отримає чергову «дозу».
І тут виникає питання: чому те, що природне починає нас руйнувати?
Тому що є різниця між «мені приємно, коли мене визнають» і «я існую тільки тоді, коли мене визнають».
У першому випадку - це про живу взаємодію. У другому - про залежність.
Коли «мені добре» повністю прив’язане до інших, то втрачається опора на себе.
Сьогодні тебе схвалили і ти ок. Завтра ні і ти вже сумніваєшся в собі, зменшуєшся, підлаштовуєшся.
І так по колу.
Де тут межа?
Норма - це коли ти можеш витримати відсутність схвалення і не зруйнуватись.
Коли думка інших важлива, але не визначальна.
Деструктив - коли без цього ти не відчуваєш себе в порядку. Коли живеш, орієнтуючись не на себе, а на реакцію зовні.
Така залежність не з’явилась просто так.
Колись це був спосіб бути прийнятим і не втратити важливих людей.
Тому вона не зникає від порад «будь собою». Вона змінюється тільки там, де і виникла - у взаємодії з іншими.
Саме тому терапевтична група - це не просто розмови. Це місце, де ти починаєш помічати себе серед інших,
перестаєш автоматично підлаштовуватись і поступово повертаєш собі опору.
джерело: InstitutPsihoterapiiResurs