Згідно з Торою, заповідь дотримання суботи встановлена Всевишнім, Який, завершивши за шість днів Створення світу, благословив і освятив сьомий день. У книзі Шмот, у розділі про отримання євреями Десяти заповідей на горі Синай, читаємо:
«Пам’ятай день суботній, щоб освячувати його. Шість днів працюй і виконуй усю свою роботу. А сьомий день — субота Всевишньому, Богу твоєму: не роби жодної роботи — ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні невільниця твоя, ні худоба твоя, ні чужинець, що в брамах твоїх. Бо шість днів творив Всевишній небо, землю, море та все, що в них, а в сьомий день відпочив. Тому благословив Всевишній день суботній і освятив його».
Тора називає суботу святом, у який заборонено працювати — навіть у розпал польових робіт; крім того, у суботу заборонено розпалювати вогонь. Той, хто порушує ці заборони, підлягає суворому судовому покаранню. У тих уривках Тори, де перераховано свята, субота згадується першою.
Пророк Єшаягу передбачив, що єврейський народ буде звеличений, якщо сприйматиме суботу як джерело радості, як святий день Господній (див. Ішаягу 58:13).
Позбавлений буденних турбот, цей день призначений для духовної праці. У суботній молитві проголошується:
«Нехай зрадіють у Твоєму царстві всі, хто береже суботу, народ, що освячує сьомий день… Ти назвав цей день прикрасою днів».
Упродовж усіх поколінь євреї з великою ревністю дотримувалися заповіді суботи, тож в очах інших народів саме субота стала найхарактернішою ознакою єврейства. Римляни називали євреїв сабатіями (тобто «суботниками»). Сенека, Тацит, Овідій відкрито насміхалися з євреїв через їхню відданість цьому дню. Цікаво, що ненависть чужоземних правителів до євреїв завжди супроводжувалась заборонами на дотримання суботи.
Утім, усі ці переслідування в античні часи закінчилися тим, що семиденний тиждень із днем відпочинку наприкінці був прийнятий усіма народами Середземномор’я.
Тиждень — так, але не субота.
Дотримання суботи залишилося виключно єврейською заповіддю.
ШАБАТ ШАЛОМ!