Слово «заповідь» (міцва) походить від кореня, що означає «зв’язок» та «єднання» (цавта ве-хібур). Людина, яка виконує заповідь, з’єднується із Самою Сутністю Всевишнього, благословенний Він, Який і дає це повеління.
Саме в цьому полягає зміст вислову «Нагорода за заповідь — сама заповідь» (схар міцва — міцва): адже єднання людини із Самою Сутністю Нескінченного Світла (Ор Ейн Соф), Який дає заповідь, і є її нагородою.
Це можна зрозуміти на прикладі з матеріального світу.
Зовсім проста людина відчуває внутрішній трепет і повне зречення власного «я» (бітуль) перед мудрістю та величчю мудреця — настільки, що відчуває себе цілковитим ніщо.
Так само й у сприйнятті мудреця проста людина взагалі не належить до кола рівних йому за розумом. І річ не в тому, що мудрець зневажає чи відштовхує її — не дай Б-г, адже це погана риса! Просто в його очах між ними немає жодної співмірності.
Але коли мудрець доручає цій простій людині щось зробити для нього, завдяки цьому повелінню її цінність і значущість немов народжуються заново:
🔹 Для неї самої: вона починає відчувати себе людиною, здатною виконати повеління мудреця, адже сам мудрець доручив їй це зробити.
🔹 В очах мудреця: вона стає тим, до кого він звертається і кому дає доручення.
Ба більше, саме це прохання й повеління єднають піднесеного мудреця з найпростішою людиною.
І аналогія тут очевидна.
Звідси також зрозуміло, що в цьому контексті немає жодної різниці, у чому саме полягає повеління: чи то велика й піднесена справа, чи щось маленьке та просте…
джерело: 📖 Любавицький календар